Минуло чотири роки з початку повномасштабного вторгнення. Газова галузь України навчилася працювати в умовах постійних ризиків, але перед нею постали нові виклики: від дефіциту кадрів до глобальної логістичної кризи. Про те, як виживає приватний видобуток і чому «енергонезалежність» має гіркий присмак, говоримо з Олександром Кацубою, власником компанії «АЛЬФА ГАЗ».

‍

Олександр Кацуба — людина, яка бачила систему зсередини (як заступник голови НАК «Нафтогаз України») і тепер розбудовує власний приватний видобуток. Про те, чому Україна досі не стала «європейською Норвегією», як бізнес захищає свої об’єкти в умовах постійних атак та чому стратегія «2050» сьогодні виглядає як наукова фантастика — у нашому великому інтерв’ю.

‍

Економіка ризику

За останні два роки газовий сектор перетворився на зону постійного операційного екстриму. Обстріли інфраструктури стали рутиною, а інвестиції в безпеку — обов’язковою умовою виживання.

‍

— Олександре, ми у 2026-му. Минуло чотири роки великої війни. Як за цей час трансформувалася структура ринку? Чи не стало видобування газу в Україні «благодійністю» з огляду на космічні витрати на автономність та захист?

ОК: Структура ринку продемонструвала дивовижну стійкість. Глобально нічого не змінилося: є топ-5 великих гравців, які тримають основний обсяг. Вони продовжують бурити, інвестувати, проводити сейсморозвідку. Ринок чітко сегментувався за психологічним типом інвестора. Ті, хто вірив у країну і мав тут активи до вторгнення, продовжують працювати. Ті, хто боявся заходити раніше — зараз бояться ще більше. Тут діє простий закон: чим вищий ризик, тим більший потенційний чек. Але це чек, який потрібно вигризати в умовах воєнного хаосу.

‍

— Питання безпеки зараз ключове. Які технологічні рішення — антидронові системи, бетонні «саркофаги» — виявилися найдієвішими для захисту промислів?

ОК: Як такого повноцінного фізичного захисту для газового об’єкта не існує. Ви не можете вгадати, куди прилетить наступна ракета. Обстріли стаються в середньому раз на два тижні. Це як кидати запалені петарди на заправці, де стоять відкриті каністри з паливом. Ми свідомо відмовилися від власних антидронових систем. Чому? Бо така система сама стає магнітом для ракет. До того ж, бюрократія в цьому питанні досі непролазна: треба прикріплювати військову частину, отримувати стоси дозволів... Держава поки не запропонувала прозорого механізму, як бізнес може офіційно купити собі «абонемент» на захист силами ППО (сміється).

‍

— То як ви захищаєте людей та видобуток?

ОК: Наш рецепт — це бетон і дублювання. На кожній установці (УКПГ) у нас побудовані повноцінні бомбосховища. Це база. А щодо заліза — ми перейшли на стратегію «подвійного складу». Оскільки термін виготовлення обладнання зріс з 3 до 11 місяців, ми тримаємо 100% запас. Умовно, якщо на промислі стоїть працююча «машина», то в гаражі в розібраному стані лежить точно така ж нова. Якщо влучання — ми просто перезбираємо об’єкт з нуля. Дивимося в небо, молимося Богу і тримаємо запасне залізо під рукою. Іншого виходу в 2026-му немає.

‍

Ресурсний потенціал: міфи про незалежність та «сплячі» багатства

Україна вже фактично третій рік звітує про «енергонезалежність» через відсутність імпорту газу. Проте за красивими цифрами ховається тривожна реальність зупинки промислових гігантів.

‍

— Україна вже третій рік звітує про незалежність від імпорту газу. Це ознака сили чи симптом хвороби нашої промисловості?

ОК: По-перше, цієї зими все ж певний імпорт був. По-друге, це, на жаль, про пацієнта в комі. Так, ми практично не купуємо газ за кордоном, але це не тому, що ми стали видобувати в рази більше. Це наслідок стагнації великої промисловості. Коли світла немає 50% часу, заводи просто не споживають газ. 

‍

— Які галузі найбільше вплинули на споживання? 

ОК: Хімічні заводи, металургійні комбінати — вони або зруйновані, або заморожені, або працюють на мінімумі. За чотири роки не відкрилося жодного нового великого заводу. Ми «незалежні» лише тому, що наша економіка споживає значно менше, ніж могла б у мирний час.

‍

— Ви неодноразово закликали до ревізії 200 «сплячих» родовищ. Ми в 2026 році — щось змінилося?

ОК: Практично нічого. Це моя найбільша біль за галузь. Понад 200–300 ліцензій так і залишаються «сплячими». Їх власники нічого не роблять: ні буріння, ні сейсміки. Це просто активи «на папері». Ревізія, про яку так багато говорили, відбулася лише формально. Зсередини ринку ми чітко бачимо: хто реально працює, а хто просто тримає папірець у надії на перепродаж. Державі потрібна політична воля — вилучити ці ліцензії та виставити їх на відкриті прозорі аукціони. Топ-10 гравців ринку готові їх купити завтра, інвестувати гроші, створити робочі місця та дати реальний газ системі. Поки що цього поштовху немає.

‍

— А що з шельфом Чорного моря? Є надія повернутися до морського видобутку?

ОК: Буду реалістом — у найближчі роки про шельф можна забути. І справа не тільки у мінах. У нас немає власного флоту, немає бурових установок для моря, немає авіації для логістики. Все, що було у «Чорноморнафтогазу», залишилося або в окупованому Криму, або було знищено. Сьогодні «Чорноморнафтогаз» — це офіс у Києві без реальних потужностей. Щоб почати видобуток біля Одеси, треба побудувати всю інфраструктуру з нуля. Це мільярди доларів. Україна не має таких гігантських покладів, як Норвегія, щоб це окупилося швидко. Інвестор не піде туди, де вартість видобутку перевищує ринкову ціну газу.

‍

Світ проти України? 

Глобальне протистояння США та Китаю та внутрішня демографічна криза створюють нові виклики для українських надрокористувачів.

‍

— Як на ваш бізнес впливає суперництво США та Китаю? Чи відчуваєте ви дефіцит обладнання або електроніки?

ОК: Політично це суперництво нас майже не торкається, але логістично — це кошмар. Раніше доставка компресора зі США займала місяць, зараз — чотири. Ми навчилися лавірувати. Наприклад, ми купуємо китайські труби — і до їх якості немає жодних питань. Ми беремо електроніку там, де вона доступна швидше. Бізнес адаптується. Головна проблема не в тому, чиє це обладнання, а в тому, як його доставити через заблоковані або ускладнені кордони.

‍

— А що з людьми? Де брати інженерів та буровиків, коли в країні триває мобілізація?

ОК: Це критичне питання. Але я помітив цікаву тенденцію: масова міграція за кордон припинилася після першого року. Ті, хто хотів поїхати — поїхали. Решта залишилася. Вся наша галузь перебуває під бронюванням з першого дня, тому кадри ми зберігаємо. Але зараз почалася велика «внутрішня міграція» — з державних компаній до приватних.

‍

— Чому фахівці тікають з «Укргазвидобування» чи «Львівгазвидобування» до вас?

ОК: Тому що приватний бізнес дає не лише вищу зарплату, а й іншу культуру. Ми пропонуємо горизонтальну структуру, де немає бюрократії та «роботи заради роботи». Молодий інженер хоче бачити результат, а не писати звіти для чиновників. У нас розвинене пряме спілкування, чіткий кар’єрний ліфт та відсутність жорсткої ієрархії. Це наш головний козир у боротьбі за таланти.

‍

Бізнес, громади і майбутнє енергетики

Газовий бізнес часто сприймається громадами з підозрою. Проте саме видобувні компанії стали головними донорами місцевої інфраструктури в часи війни, а розвиток енергетики все більше сприймається як фактор безпеки. 

‍

— Чи стала галузь чистішою? Схеми «ручного» розподілу ліцензій, про які ви попереджали раніше, зникли?

ОК: Галузь стала глобально чистою. Система аукціонів справді працює: перемагає той, хто дає більший чек. Жодних «підводних каменів». Нові ліцензії купують адекватні ринкові гравці. Проблема лише в тих старих «сплячих» активах, про які я казав. Там прозорості досі бракує.

‍

— Як виглядає ваша співпраця з громадами? Чи досі люди бояться гідророзривів?

ОК: Ми працюємо переважно на Полтавщині, і я можу сказати, що газ став «соціально прийнятним». Ми будуємо дороги, ремонтуємо школи, допомагаємо громадам. І ці дороги — вони якісні, вони служать роками. Щодо екології — я особисто стежу за кожним об’єктом. Це моя країна, я не збираюся тут смітити. Міфи про те, що через гідророзрив у колодязях зникає вода або гине птиця — це просто казки для необізнаних. Ми працюємо за найвищими стандартами, бо ми тут живемо.

‍

— «Стратегія-2050» — ви називали її абстрактною. Яким є ваш план на 2030 рік?

ОК: Стратегія на 30 років вперед у країні, де горизонт планування — тиждень, виглядає дивно. План на 2030 рік є більш досяжний і має бути гранично простим. Перше – ревізія надр: передати всі непрацюючі ліцензії реальним інвесторам. Друге – дерегуляція: спростити підключення до мереж. Зараз інвестор може рік чекати на підключення електрики до нового об’єкта. Це абсурд. Третє – енергоефективність: утеплення будинків, теплові насоси, біопаливо.

‍

— Питання цін на газ для населення. Чи час переходити на ринок у 2026 році?

ОК: Це дуже болюче питання. Десь до 15% працездатних чоловіків на фронті, жінки самі тягнуть сім’ї, десь 40% дорослого населення – пенсіонери. Переходити на повний ринок зараз — це соціальний вибух. Це відповідальність уряду та парламенту — знайти баланс між субсидіями та ринковою ціною. Моє завдання як бізнесмена — бурити, видобувати і чесно платити податки. Політичні рішення — за владою.

‍

— Ви багато допомагаєте ЗСУ. Ви сказали, що це найкраща інвестиція. Чому ви зосередилися на автомобілях?

ОК: У мене є медійний бізнес — «АвтоЦентр». Ми знаємо про машини все. За 4 роки ми передали понад 130 автомобілів: від пікапів до вантажівок та інженерної техніки. Потреби армії змінюються щодня, але «колеса» потрібні завжди. Кожна гривня, вкладена в автомобіль для ЗСУ — це гарантія того, що у мого бізнесу і у моєї країни взагалі є майбутнє. Якщо не буде ЗСУ — не буде ні газу, ні ліцензій, ні стратегій. Це єдина аксіома 2026 року.

‍